Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
* * *
Саме таким я його побачила. Засмаглим. Зарослим щетиною, наче останній тиждень він не жив, а виживав. Голим по пояс. Він стояв на кручі над рікою, немов генерал іще невідомої мені армії, а біля його ніг, в ряд, сиділо з десяток людей. Всі з рівними, як штики, спинами, із заплющеними очима, занурені у себе. Тривала третя година медитації. Я запізнилася, як завжди, я скрізь запізнююсь, але, здається, сьогодні це запізнення варте того – аби побачити його, великого і жахливого, який веде військо, ні, не військо – таємний загін особливого призначення, внутрішніх надвояків, веде їх глибше і глибше, туди, де закінчуються території нашої батьківщини, нашої самості, і де починаються дикі землі – далі вглиб, у світ непроявлений, зі світу форм у киплячі надра психіки, туди, де зароджується дійсність.
Ах, мамо-матусю, де моя молодість, де мої зошити з віршами? Чому я більше не пишу сонетів? Коли я дивлюсь на нього, у мене в голові починають з’являтися рими.
* * *
Віктор підкликав офіціанта-араба, аби той поміняв вугілля в кальяні. З новим жаривом тютюн розкурився відмінно. Сигари не дійшли ще й до половини. Їх високості підіймалися вище і вище.
– Так що, знаєш, що я тобі скажу, друже, – мовив Віктор, потягуючи свіжий дим. – Я їздив до Улан-Батора, там відбувалася футурологічна конференція. Були представники російських корпорацій, були калмики і китайці. Я так бачу, зараз починає здійматися нова хвиля пасіонарності, і нею ніхто не цікавиться. Всіх цікавлять курс нафти, золото, нанотехнології. Великим рибам байдужі збіговиська в Улан-Баторі. Але я тобі кажу, Славо. Якщо після Владивостока й Улан-Батора мода на всі ці фішки свідомості перескочить в Японію, тоді вже тримайся, друже. Їм не треба пояснювати, що означає вислів «вибухові технології» і що таке «сьомий технологічний уклад». Ці любителі манґа знають, чим пахне долар. Їм не треба смоктати руру з нафтою, вони мислять ширше. Японія вивчає каліграфію, аби зберегти особливості свого світовідчуття. Китай планує на сто років уперед. Вони знають, що таке порожнеча між мисленням Сходу і Заходу, і знають, чому є солодким плід першопроходця. І далась тоді їм та Європа, з її куцим клаптем землі десь на периферії нової імперії, з її варварською кулінарією й аутичними дітьми.
Промовивши це, Віктор пронизав Славу палаючим поглядом і тріумфально затягнувся кальяном.
* * *
А коли я побачила всі ці його листи, я обімліла.
Її: «Дорогий Вітторіо…», «Ваша високосте…», «Мій жар до вас…», «На тих кручах, де ви стояли, наче генерал ще невідомої мені армії…»
Його: «Ваша світлосте…», «надзвичайний збіг обставин», «Венера в екзальтації…».
По якімсь часі…
Її: «Як там ваша шановна дружина? Ви розказуєте їй про свої подвиги?»
Його: «Дружина вдома, бавить дитину. Вона далека від цього…»
А ще по кількох днях…
«У мене дивна пауза в моєму циклі»… А потім: «Ви знаєте, Ваша високосте, на вас чекає великий сюрприз…»
Ні, великий сюрприз чекав на мене.
Це у мене почалася пауза в циклі. Я сходила в аптеку, придбала тест на вагітність. Сидячи на кришці унітаза, поки Мирослава дивилася мультики, я провела необхідні заміри. Як виявилося, я вагітна. І мені здалося, що світ захитався просто перед очима.
* * *
Віктор рідко ділився своїми інтимними подробицями. В особистому житті він був напрочуд потайливим. Але, мабуть, Слава викликав у нього певне відчуття довіри. Слава був тим і знаменитий, що добре вмів слухати і давав іншому відчути себе потрібним.
– У мене було пікове переживання цього літа, близьке до ексцесу. Я підійшов до внутрішньої межі, за якою починається свобода. Я торкнувся цього переживання тільки трохи, але воно мене повністю поміняло, друже. Це було на виїзному семінарі – у нас був зліт практикуючих. Були практики з Пітера, з Москви, з Мінська, з Кишинева, навіть з Улан-Батора. Там була одна діваха… Коротше, я не буду тобі розказувати подробиць. Після того, коли сталася ця ілюмінація, я побачив ідеальний шанс для себе. Наші свідомості пасували, як рука і рукавичка. Ніби склалася мозаїка – таке відчуття було. Я знаю – це не просто так. Мені підігнали її, звідти. – Віктор невизначено кивнув плечем кудись вбік. «Із тамтешнього боку очей», – мав на увазі він.
– Я зробив їм дещо, і в них був переді мною боржок. – Віктор перевів погляд на мундштук кальяна. – Коротше, все склалося, як пасьянс. Я відчув, що потрапив у містерію. Все зробилося багатозначним. Речі перетворилися на символи.
Коли він повернувся додому, я била його рушником, била шматою до підлоги, била руками по щоках і по грудях. Він стояв, наче витесаний з каменю, я дивилася на це незворушне, холодне обличчя, і розуміла, що більше не знаю цієї людини. Не знаю, хто це переді мною.
Мирослава дивилася на нашу сцену широко розплющеними очима і врешті спитала:
– Мамо, а чому тато нічого не каже?
* * *
Так я зрозуміла, що чекаю від нього дитину. У мене все обвалилося всередині. Але та легкість, з якою ми зійшлися, – в ній щось було. Романтика, від якої неможливо прокинутись. Наче сп’яніння, яке триває і триває, і воно вже вивернуло мене всю назовні, а я все одно відчуваю, як крутиться голова. Я надсилала йому листа за листом, аж поки він не озвався з нової скриньки: «Не пиши мені більше на старе мило, дружина прочитала наше листування».
* * *
– І тоді виявляється, що ця містерія, цей пасьянс, затягує мене дедалі глибше. І я розумію, що все це – вся ця авантюра з тою дівахою – все організовано тільки для того, щоб упіймати мене. Ти розумієш? На мене влаштували полювання, як на звіра. Вони побачили, що я зайшов занадто далеко, – ці, що зсередини. Вони злякалися, що я здобуду їхній вогонь. Я приїжджаю додому всього на день.
Зразу після семінару, лише на один день. І дружина вагітніє. А потім вони приходять до неї у сні й пояснюють, як відкрити мою поштову скриньку. І вона знаходить усі ці листи…
* * *
Ідучи до поліклініки, притискаючи носовичок до очей, щоб не було видно, які мішки від сліз у мене під очима, я
